Радянська історіографія історія України

У 1920 рр. в Україні остаточно установилась радянська влада. В 20-ті рр., незважаючи на важкі умови і дякуючи відносній політичній свободі, яку надавала нова економічна політика, українські історики продовжували плідну працю. Осередком цієї діяльності стала Українська академія наук. У 1924 р. в Україну повернувся М. Грушевський і продовжив вивчення історії. За десять років було створено кілька центрів і так званих "шкіл" історичної науки.

М. Грушевський очолив "Київську культурно-історичну школу". Під його керівництвом вийшов ряд наукових збірників і журналів. Сам М. Грушевський продовжив роботу над "Историей Украины-Руси". В Києві активно працювали О. Гермайзе, С. Шамрай, В. Юркевич.

М. Василенко, Л. Окіншевич, М. Слабченко створили історико-правову школу, в якій основна увага приділялась вивченню особливостей українського права і державного будівництва.

У Харкові виникла соціально-економічна школа, очолювана Д. Багалієм. Поряд з ним працювали О. Оглоблін, Н. Полонська-Василенко. Чимало нового матеріалу до історії соціально-політичних рухів, історії партій додали праці марксистської школи під керівництвом М. Яворського.

Активна, творча праця була обірвана на початку 30-х рр. В умовах ідеологічного тиску почалось нищення осередків гуманітарної науки, а згодом і репресії проти науковців, творчих діячів. У березні 1931 р. Грушевського вислано до Москви, а через кілька днів арештовано у справі так званого "Українського національного центру". Було заарештовано М. Яворського, О. Гермайзе. Згодом вони загинули в концтаборі на Соловецькому острові. Протягом першої половини 30-х рр. було ліквідовано науково-дослідні інститути історії в системі Академії наук, інші наукові установи. Заборонялись і вилучались праці відомих істориків, які знову стали доступними для читачів і дослідників лише наприкінці 80-х рр. Покоління українців 30–80-х рр. XX ст. не читали роботи М. Грушевського, М. Яворського, О. Гермайзе, П. Христюка, М. Попова, А. Кримського, М. Слабченка та багатьох інших. Під забороною були праці дореволюційних істориків. Протягом 30–40-х рр. в Україні було репресовано близько 200 вчених, у тому числі істориків, археологів, етнографів, правників, мистецтвознавців.

Така боротьба з "українським буржуазним націоналізмом", а саме в цьому звинувачувалась стара дореволюційна інтелігенція, затухає в середині 30-х рр. Саме в цей час з’являється "нова", "чиста", "пролетарсько-селянська", наукова, інженерно-технічна інтелігенція, яка беззаперечно сприймала і виконувала рішення партії. В 1936 р. був заснований Інститут історії України в системі науково-дослідних інститутів АН УРСР. Але його наукова діяльність була обмеженою, відбувалась під суворим наглядом і контролем ЦК КП(б)У. Основою історичних досліджень стала тільки марксистсько-ленінська методологія, сутність якої – ідеї первинного, вирішального впливу економічного розвитку на життя суспільства, ідея класової боротьби, ідея прогресивної ролі пролетаріату і його партії в боротьбі за встановлення нового справедливого ладу. Проблема була не в тому, що ця методологія погана чи добра, вірна чи невірна, а в тому, що вона була проголошена "єдино вірною". "Відступники" від неї карались, як немарксисти і буржуазні націоналісти. Ця доктрина панувала в СРСР (зокрема – в УРСР) до кінця 80-х рр. XX ст.



Під час Великої Вітчизняної війни в евакуації, в Уфі, співробітниками АН УРСР було написано кілька загальних праць. Але вони були засуджені в 1947 році за "серйозні помилки": 1) відхід від основ марксизму-ленінізму; 2) історія українського народу розглядалась відірвано від історії народів СРСР; 3) недостатньо показано прогресивну роль Російської держави.

Основними рисами української історичної думки післявоєнних років стало тематичне і хронологічне звуження кола досліджень, невисокий науковий рівень праць і невисокий рівень наукової критики.

Незважаючи на всі ці проблеми і складнощі, українські історики багато працювали в царині археології і давньої історії України, класової боротьби, україно-російських зв’язків і т. д. Позитивні риси мала "Історія Української СРСР" у восьми томах, десяти книгах. Унікальним явищем в історіографії стала "Історія міст і сіл УРСР".

З розгортанням процесів так званої "перебудови" і "гласності" ситуація змінюється на краще. В кінці 80-х на початку 90-х рр. в Україні перевидаються праці М. Грушевського, В. Антоновича, Д. Дорошенка, М. Крип’якевича, В. Липинського, М. Костомарова, Н. Полонської-Василенко та ін. Саме вони заповнили своєрідний вакуум, який склався через консерватизм сучасних українських істориків, їхні побоювання відійти від звичних схем.


2617953009539210.html
2618022346030633.html
    PR.RU™